Творчість будь-якого хорошого художника – це Всесвіт, у котрому чітко зримі росинка й зірка, квітка й небо, чайка й океан... Ми, глядачі, підспудно розуміємо, що майстер малював їх з любов'ю прямо в нашому серці.
Сергій Суглобов хороший щиросердний художник, позбавлений викрутасів. З одного боку, він дуже конкретний, фігуративний, матеріально-речовий, реалістичний, з іншого боку – символічно-космічний. Це незбагненно київський, «свій у дошку» митець («Вулиця Круглоуніверситетська, «Бессарабський дворик», «Тітка Шура з вулиці Шовковичної») і в той же час він глобально охоплює вселюдські проблеми («Левіафан», «Розпач», «Кентаври», «Бидло»).
На його полотнах наївність і мудрість, смуток і радість, розчарування і прозріння перемішуються таким чином, що мимоволі завмираєш у подиві: так це ж про мене!
Суглобов смислово прозорий, його картини – метафори, а не ребуси-головоломки, які треба “розгризати”, образи самі «всмоктуються» у глядача. Іноді від них щемить серце. Уявіть, величезну розжарено-червону високовольтну лінію (чи не від Чорнобиля вона тягнеться?), через яку перелітають красені-метелики, і потім падають, склавши крила. Картина називається «Іммігранти». На картині «Ангел» уклінний ангел осіняє хресним знаменням порожній стілець. Хто буде гідний у ньому сидіти? Ви? Я? Чи тільки Бог?
А які апетитні яблука, гриби, риба на його натюрмортах! А квіти у вазах, немов ароматні букети-мрії...
Біографію Суглобова можна відобразити по телеграфному лаконічно: народився в 1952 році на Бессарабці – киянин у третьому поколінні. Закінчив Художню школу, Поліграфічний інститут ім. І.Федорова. Співробітничав з видавництвами «Веселка» і «Радянський письменник», тепер співробітничає з видавництвами «ПТАХ» і «Алетейя». Картини «розбрелися» по Європі, Америці й Азії. З 2000 по 20006 рік постійно жив на березі Середземного моря, ловив рибу, писав на замовлення і для власного задоволення.
Але творчість кожного справжнього художника, виявляється, не вміщається в його біографію, вона ширше конкретної долі, творчість вміщає людство. Київські вулички Суглобова перетікають у Небо, а океан мерехтить в очах сина, котрий немов Вічність дивиться на нас з портрета...
- Сергію, Ви з тих художників, які не полюбляють фотографічність, а тяжіють, на мій погляд, до філософського символізму, узагальнень, і при тому Ви не прибічник абстракцій, на ваших полотнах - реальні предмети, явища, істоти, які намагаються космічно себе усвідомити. Ваші равлики повзуть до неба і закручуються в космічну спіраль, хвости котів складають ребра клітки, в якій літають птахи... А що Ви вважаєте стрижнем своєї творчості?
- По-перше, мене не цікавить Суглобов як людина в побутовій площині. А от образ такого собі художника, котрий може намалювати несподівану картину, постійно бентежить-приваблює моє серце. Хто він такий, що це за образ? Інколи я цього художника відчуваю в собі, радію, що він малює не «фотографію», а черпає з якогось інакшого повітря, де серед розмаїття образів-прозрінь зачаївся колосальний енергетичний капітал, який їх і створює. Отже, образи з'являються ніби з повітря, я потім їх на полотна переношу, але вони й там полохливо змінюють свій характер і настрій, залежно від духовного рівня і характеру глядача...
- Ви спілкуєтеся з ноосферою, потойбіччям?
- Ні, я спілкуюсь зі звичайним життям, в якому діють звичайні люди. Мистецтво, одухотвореність роблять їх незвичайними, казковими. Якщо ти людина справи і совісті, тоді виплескуєш із себе все, що тобі дає Бог, збагативши це власним “я”.
Стосовно того, що я не дуже люблю перемальовувати природу, то відзначу: ще в 5-6 класі Художньої школи, мене вчили точно копіювати. Це необхідна школа рисунка, а згодом душа у кожного розвивається так, як вважає за потрібне. Хтось навіть подається у фотографізм, тобто у гіперреалізм, і все точно-прискіпливо до нудоти перемальовує. В тих картинах, як і у фотографіях є художність, але немає зазвичай духовності. Фото це все ж таки не витвір мистецтва, це віддзеркалення, тому гіперреалізм нині згасає, хоча в США цим методом ще користуються, як у нас в Україні, скажімо, соцреалізмом. Але споглядання гіперреалізму швидко набридає. Справжні мистецькі творіння ніколи не набридають, вони додають культури. А культуру в суспільстві треба культивувати, щоб росли добрі, гарні, розумні люди.
- Обробляй ґрунт, лелій кожну зернинку...
- А обробляти і леліяти дуже важко, бо в житті “розвелося” стільки отруйних смітників, в людині так само накопичується всілякий непотріб: що набрав, такий ти і є. Але є ліки: люди займаються творчістю, прилучаються до мистецтва, яке очищає-прикрашає. Мистецтво не фотографує, а шукає казку, створює її. І природа казкова, і люди казкові, треба тільки бачити. А це складно.
- А що для вас казковість?
- Коли ти на плоский бездуховний папір чи полотно наносиш фарбами зображення, а воно об'ємно оживає, то це вже казка, бо ти ловиш миті життя. Твої почуття і думки, які впіймали почуття і думки світу, можуть бути перекладені на дуже просту, зрозумілу для всіх образотворчу мову, коли очам не треба копирсатися в іноземних словах, - картина, як музика і балет не потребують перекладачів.
Жага казковості потребує, щоб я малював картини. З другого боку, довкілля нині неймовірно різноманітне, кількість мистецьких творів дедалі більшає, і в цьому можна розгубитися, інколи це просто «всмоктує» людину і вона мимоволі малює так, як хтось вже намалював.
- Важко бути індивідуальним, неповторним?
- Важко відмовитись, відсторонитись від напористих впливів. Пензлями і фарбами користується не один Суглобов, поряд в Києві легіон художників, які “ловлять” схожі теми. І тут вже перемагає не талант, а розкрутка. Скажімо, у художника потенціал в соціумі більший за тебе, йому уже і музей збираються створювати, а ти мало знаний, і от уже мимохіть хочеш намалювати щось так, як він. І від того складно відмовитися. Але щоб не змертвіти, спокусам треба давати відсіч, орієнтування на піар знищує митця, - пиши, як дихаєш, тоді глядач відгукнеться і зрозуміє, про що ти «дихаєш». В моїй картині про равликів нема ніяких “видрючувань”, йдеться про те, що все в світі відбувається природно, скільки б людина себе в соціумі не розкручувала, піддаючись безхребетно всім впливам, вона все одно як той маленький равлик: що ти в собі накопичив, як ти мислиш, те і в небі бачиш.
- Отже, міра казковості світу залежить від свідомості індивідуума?
- Наскільки людина розумово і почуттєво розвинена, настільки її задуми і матеріалізуються, на те вона і здатна. Не дарма кажуть: “Бог знає твої думки. Якщо ти постараєшся, Він реалізує їх”. Треба руки докласти, тоді вимріяне обов'язково матеріалізується. Ось чому творчість така приваблива. Щоправда дедалі більше вона стає колективною, і щоб «не випасти з гнізда», особливо якщо ти живописуєш символічною авангардною мовою, треба йти до колег, обмінюватися думками, картинами, виставками. Хоча є ще і цікаві самітники, але їх майже ніхто не бачить, не чує…
- Хто Ви більше: графік чи живописець?
- Можливо, я хочу в графіці і в живопису одне компенсувати другим. Річ в тім, що графіка більш розумова, а малярство більш почуттєве, це можна об'єднувати, розвивати, театралізувати. Мені подобається симбіоз мистецтв, нині галерейники в цьому напрямі багато роблять: люди приходять не просто подивитися на картини, а ще й почути цікаві пояснення, зануритися в атмосферу віршів, музики, театральних дійств. Тоді люди більш глибоко спілкуються, на серці залишається потужний культурний шар.
На жаль, людей нині важко чимось зацікавити, бо є нагальні життєві справи, які начебто можна вирішити якимись новітніми політичними, економічними технологіями. Основу всього людського – мораль, культуру і мистецтво вважають чимось другорядним, консервативним, від них ганебно відхрещуються на телебаченні.
- Тобто не висвітлюють?
- Авжеж, мовляв, всі віддадуть перевагу телепрограмі, де “рейтингово” чубляться політики, ніж дивитимуться високохудожнє кіно чи глибоку культурологічну передачу. І справді більшість дивиться, як сваряться державні мужі “в пошуках рішень складних життєвих проблем”, а меншість потерпає від зомбованої безкультур'ям більшості.
Але повернусь до вашого запитання. Графіка спонукає до читання. Щоб намалювати ілюстрацію, знайти її рішення, мені треба гарненько посидіти над книгою, яка мене справді дуже захоплює. Допомагає старий вишкіл. Уважному читанню і прискіпливому ставленню до малюнка мене навчили в радянських видавництвах, де я пройшов серйозну муштру. Так було заведено, у кожного видавництва були свої правила, художників-графіків змушували їх точно дотримуватися. Вишкіл у мені працює дотепер: я до дріб'язків усе продумую, щоб ілюстрація влучила в «десятку».
- Як на мене, рукотворна книжкова графіка майже витіснена комп'ютерними колажами на обкладинці, а всередині книжки взагалі зникли малюнки.
- Я би не сказав, що комп'ютерна графіка таке вже погане явище. Це знамення часу. В нас ще спрацьовує радянське, класичне, фундаментальне сприйняття. Та комп'ютер не гірший за пензля, поки людина щось руками намалює, за допомогою ЕОМ можна швидко-оперативно і, до речі, цікаво створити візуальне диво. Інша річ, ще не достатньо кваліфікованих комп'ютерних графіків. Мине якийсь час, і те, що вони створюватимуть, буде цінуватися так само, як і кращі рукотворні роботи.
- А Ви на комп'ютері «малюєте»?
- У мене не було такої потреби. Життя не змушувало малювати “мишкою” і прагнути того. А от мій син Данило одразу відчув до цього потяг і тепер добре «мишкує». Я придивляюсь, при потребі звертаюсь до нього.
Часу меншає. Навіщо мені переучуватися, якщо я вмію руками те, чого не вміє сучасне покоління. Кожному своє. Комп'ютер витискає традиційне малювання, з цього приводу можна сумувати, але це факт. В світі збільшується кількість комп'ютерних графіків-дизайнерів, які конкурують з живописцями, які працюють олією, аквареллю, пастеллю...
- Вимирає плем'я брюлових і репіних...
- Я б так не сказав. Художники творять живопис. А решта займається рекламою, оформленням, тобто комп'ютерним дизайном. Але комп'ютерники насідають. Є своя cправедливість в такому стані речей. Те як розвивається нині мистецтво, мені подобається, в Європі нові “тенденції” дуже цінують і поважають. Щоправда митці, які відвойовують собі достатньо уваги, через певний час всім набридають і публіка шукає когось іншого. Може, це і є розвиток, все швидко змінюється, це як мода (сьогодні люблять Рафаеля, завтра - Тіциана). На що дивитися, якими очами бачити, - час розсудить. Мистецтво розвиватиметься доти, поки душу людини не замінить повністю комп'ютер, а цього Бог, та й самі люди не допустять.
- Яким чином у вашому житті виник “середземноморський період”?
- Дійсно, понад шість років я прожив в Ізраїлі на морському узбережжі неподалік від Хайфи. Але ніяких ідилічних причин у цієї мандрівки нема: вперше я виїхав з України в 1996 році, коли на повну силу розгулялася політична, економічна, кримінальна вакханалія. Та за будь-якої ситуації виїжджати за кордон (на певний період чи назавжди) – справа складна. Людина завжди потрапляє в “шкуру” емігранта, який тривалий час не може бути на новій землі своїм, він зазвичай не знає мови, психології, традицій. Ізраїль – не рай: клімат спекотний, складне життя. Звісно, там багато російськомовних вихідців з колишніх республік СРСР, але всі вони занурюються в іншу культуру і якщо хочуть виглядати своїми, мають спілкуватися на івриті.
Натомість найбільше мене вразила й потішила в перший мій приїзд щиросердна відкритість населення. Ізраїльтяни дуже радувалися життю і були щасливі, тому що є представниками народу, який повертався на рідну землю. Час великих визвольних битв я не застав, це мої друзі, котрі виїхали туди раніш, їздили на танках, воювали, я потрапив у мирний період. Але мир на сході, як незабаром я переконався, це річ дуже хитка, недовговічна. Якщо в Україні, незважаючи на всі труднощі й колізії, слава Богу, нема сутичок, то там мир триває від сили два-три роки, потім знову починаються військові конфлікти, вводиться воєнний стан. Навіть у радісний для ізраїльтян період відродження (у тому числі під час мого першого там перебування) відбулося чимало терактів.
Після того, як підірвали торгові вежі в Америці, в Ізраїлі одразу був проголошений затяжний воєнний стан. Напруга серед населення виникла неймовірна, люди дуже переживали, точно визначали початок чергових воєнних дій без всяких офіційних повідомлень. У повітрі зависнув смертельний жах. Перманентна війна періодично виводила з ладу загальну масу людей, навіть у більш-менш спокійному Тель-Авіві настрій бував дуже похмурий, а про Хайфу й прилеглі до кордону райони, що піддавалися бомбардуванню, казати годі.
Люди стоїчно терплять, є надійні бомбосховища: ховайся, перечікуй, але не можна сховатися від загальної істерії. Наприклад, російські ракети застарілих зразків (система «СКАД») спричиняють під час польоту таку вібрацію в повітрі, що миттєво вганяють страхом мирних жителів, ніби цвяхи, в землю.
Щоправда людина – це напрочуд гнучке створіння, яке самовідновлюється, але не можна було не помітити, що після бойових конфліктів населення навіть такого ідилічного села Тіра, у якому я мешкав, не могло певний час впоратися з паралізуючою тривогою.
- Чим був обумовлений вибір місця проживання у Тірі?
- Любов'ю до природи, поруч - море. Взагалі-то Ізраїль – маленька країна, усі відстані між населеними пунктами невеликі. Я рибалив, заробляв гроші на прожиття – вранці машина забирала людей по дорозі з Тіри в Бен-Гуріон, де я працював. Ввечері без проблем повертався назад.
- Ви планували назавжди в Ізраїль перебратися? Яка взагалі була мотивація цих поїздок?
- На мій погляд, виїхати туди назавжди – неможливо. Навіть люди, які їдуть в Ізраїль назавжди, потім при першій можливості навідуються в рідні місця, і... плачуть, плачуть. Я прожив у Києві все життя, надивився на ці переїзди зсередини, тому виїхати назавжди вже ніколи не зважуся. А щодо моїх подальших поїздок як туриста, то це дуже проблематично, бо, повернувшись в Україну, я мушу в першу чергу думати про те, як матеріально виживати. Літати туди-сюди дуже втратно. А що значить жити? Це треба мати свою справу, своє коло людей, які бізнесом займаються і ти в цьому береш участь. А в мене такого нема. Тому дружині набрид мій романтичний спосіб життя. Звісно, ніхто б не відмовився серед пальм на березі Середземного моря витягати з води дивовижних риб вагою в 85 кілограмів, насолоджуватися дивовижним краєвидом і спокоєм, але на це треба мати моральне право. Не можна махнути рукою і сказати: “Я завтра поїду”. Адже я не юнак.
- І не Рокфеллер, мовляв, сім'я почекає, хочу кайфувати під пальмами…
- І рокфеллери нічого такого собі не дозволяють. Я знаю багатих людей, у яких доходи по двадцять тисяч євро на місяць з одного ресторану, але якщо дружина чоловіку забороняє щось робити, він прислухається до її думки.
- Тобто переважують моральні аспекти, родина?
- Звісно. «Середземноморський період» змусив мене зробити певні висновки. В Ізраїлі я постійно малював, домігся результатів, у мене нагромадився цікавий творчий матеріал, мої роботи були високо оцінені. Вони всі там і залишилися. В Україну мені удалося забрати тільки картину «Кіт» (його тіло складається з метеликів-ароматів). Він теж там усім подобався, але... В Ізраїлі на живопис дивляться прагматично, в основі - принцип задоволення: усе повинно бути красиво. З іншого боку, краса в ізраїльтян викликає страждання. Чому? Зараз поясню. Мого намальованого кота так привабила розкішна синя квітка, що він сам перетворився в квітку, на аромат якої злетілися красиві метелики, тобто я живописав задоволення від казкової краси середземноморського дива по імені Ізраїль, у якому зосереджені унікальна природа, стародавні римські, грецькі і єгипетські будівлі, суміш релігій, культур - арабської, європейської, африканської... І в той же час усе це можуть в будь-яку хвилину підірвати, понівечити, знищити... Там, як ніде, відчуваєш крихкість світу, крихкість щастя. Постійно йде потужна пропаганда: «Ми повернулися на свою батьківщину, це наша земля». Араби доводять своє: «Нічого подібного! Якщо хтось з вас залишиться живий, ми швидко після перемоги депортуємо». Ось така атмосфера.
- А ваші картини залишилися там через якісь формальні бюрократичних перепони чи усі розпродані?
- Вони там висять у різних гарних установах як плата за перебування, скажімо так. Зате я придбав більш значимий капітал, ніж гроші. Якщо ти приїжджаєш у країну не як турист, споживач екзотики, а для того, щоб пожити іншим життям, зануритися в інший спосіб мислення, попрацювати, тоді це не тільки цікаво, але і дуже корисно для душі.
- Яким Ви бачите себе як художника завтра? Які висновки змусила зробити персональна виставка в київській галереї «36»?
- Звісно, можна себе за правилами вибудовувати, це простіше, але я волію душу відпустити з повідця. Якщо Богу буде завгодно, я не відмовлюся намалювати ще кілька гідних картин, котрі мені не соромно буде показувати і... підписувати. Художник не завжди відчуває, яка доля буде в його роботи, тому деякі картини краще не підписувати: згодом раптом бачиш - не те намалював. Я тепер у тому віці, коли треба живописати так, щоб не було соромно картини підписувати.
- Що живить вашу головну справу? Що читаєте, яку музику слухаєте, з ким спілкуєтеся? Які маєте захоплення?
- Для початку відзначу: коли митець входить у творчий стан, йому не треба ніякого підживлення, у голові й серці є вже зібраний матеріал, з якого він черпає нову картину. При наявності творчих умов я розкладаю свої скарби, вибираю ключові компоненти, які передають потрібні смисли, і починаю обробляти-втілювати. Наскільки шлях правильний, з'ясовується тільки в процесі...
Що живить? Письменники Вітольд Гомбрович, Джеймс Джойс, Павло Загребельний, Ліна Костенко, композитори Моцарт, Бах, Бетховен, Мусоргський. Живлять цікаві люди навколо. Але «найкалорійніше» живлення – поїздки в Ермітаж. Звідти мене важко випроводити. Тому намагаюся йти в Ермітаж один, родичі проходять два-три зали і видихаються. А я роздивляюсь день, два, три, потім йду в музей чи галерею по сусідству, знову повертаюся... Всотую колосальну енергію краси!
Взагалі у будь-якому видатному музеї в мене виникає відчуття, що я одержую ще одну вищу освіту. Музеї – це не цвинтарі минулого, це те живе краще, з чого складається майбутнє.
Володимир КОСКІН
vox.com.ua
